Необхідність створення в складі ВМС України підводних сил не підлягає сумніву. Хоча б тому, що підводні човни — єдиний рід сил флоту, що може діяти навіть в умовах захоплення супротивником панування на морі й у повітрі над морем та прибережною смугою. Отже, підводні човни потрібні. Але які саме?

Річ у тому, що як серед фахівців й ентузіастів створення національного підводного флоту, так і серед тих, хто просто цікавиться проблемою, досить розповсюджений погляд, що перспективні підводні човни (ПЧ) для ВМС України повинні бути або малої водотоннажності (до 500 т), або середньої, але ближче до малої — 500–600 т. Іноді називається навіть оптимальний проект ПЧ, на який нам варто орієнтуватися при їх будівництві або закупівлі за кордоном — німецькі 520-тонні ПЧ проекту 206. На перший погляд, така точка зору видається майже беззаперечною: малі ПЧ, як здається, менш уразливі за рахунок меншої гідроакустичної помітності, та й коштують дешевше. Взагалі — аргументи «за» малі ПЧ досить вагомі. Але…

Насамперед, слід зазначити, що водотоннажність ПЧ не є самодостатнім показником, а є похідною від інших заданих характеристик, насамперед озброєння й автономності. Простіше кажучи, знаючи яке озброєння і яку автономність від ПЧ потребують, прагнуть «вписати» ці параметри в максимально малу водотоннажність наскільки це вдасться. Відповідно, приблизно визначивши вимоги до озброєння й автономності перспективного ПЧ для ВМС України, ми можемо, опираючись на досвід світового підводного суднобудування, визначити, човен якого класу водотоннажності нам потрібний: малої, середньої або великої.

Почнемо з озброєння. Сучасні надводні бойові кораблі мають досить досконалі системи протиторпедного захисту (ПТЗ). Втім, ця досконалість — величина досить умовна: у морських акваторіях зі складною гідроакустичною обстановкою, на тлі якої ПЧ може більш-менш легко «загубитися» і підібратися до корабля, який він атакує, образно висловлюючись, на відстань «пістолетного пострілу», на активацію систем ПТЗ просто не залишається часу. У цих умовах результативним може бути й залп усього двома торпедами, тому що влучення навіть однієї сучасної великогабаритної торпеди калібром 533–650 мм, як правило, цілком достатньо, щоб «зламати хребет» більшості нинішніх бойових кораблів, за винятком хіба що середніх і важких авіаносців та важких крейсерів. Відповідно для ПЧ, що діє в таких умовах, які існують, наприклад, у Балтійському морі, цілком достатньо наявності 4-х носових торпедних апаратів (ТА) 533–мм калібру, що й знайшло своє відображення у завданні на створення, наприклад, перспективних шведських ПЧ проекту А26.

Гідроакустична обстановка на Чорному морі для дій ПЧ значно відрізняється. Тут вони в більшості випадків не зможуть підібратися до надводного корабля на дистанцію «кинджального удару», від якого не врятують уже ані вогонь, ані маневр. Торпедну стрільбу по надводному кораблі доведеться виконувати в умовах, коли атакуючого і його ціль розділяють не лічені кабельтови (кабельтов — 185,2 м), а милі (миля — 1,852 км), можливо навіть багато миль. Однак у таких умовах сучасний великий бойовий корабель може відбити за допомогою реактивних бомбометних установок атаку на нього не тільки двома, але й чотирма торпедами. Отже, для надійної поразки цілі класу «великий протичовновий корабель/ескадрений міноносець/крейсер» буде потрібен, як мінімум, шеститорпедний залп.

Але й це ще не все. В умовах більших дистанцій атаки супротивник має у своєму розпорядженні достатньо часу не тільки для спроби зриву самої торпедної атаки, але й для удару у відповідь по ПЧ трьома-чотирма протичовновими торпедами. Звідси виникає необхідність мати на ПЧ власний комплекс активної ПТЗ, тобто протиторпеди — малогабаритні торпеди, призначені для знищення торпед супротивника — не менше чотирьох для відбиття торпедної атаки в передній півсфері й стільки ж — у задній. Нарешті, бажано оснастити ПЧ і зенітними або багатоцільовими, здатними діяти як по повітряних, так і по малих надводних і слабкозахищених берегових цілях, керованими ракетами (КР) підводного старту, які могли б, якщо не зірвати повністю, то істотно обмежити можливість дії по ПЧ авіаційних засобів протичовнової боротьби. Виходячи з усього викладеного, можна зробити висновок, що «ідеальний» ПЧ для Чорного моря повинен мати не менш 10-ти 533-мм торпедних апаратів — 8 носових й 2 кормових, причому шість носових ТА повинні бути використані для розміщення далекохідних універсальних, здатних діяти як по надводних кораблях, так і по ПЧ супротивника, торпед, бажано німецьких DM2A4 «Сихейк» з дальністю ходу до 50 км. Також потрібні один носовий і один кормовий торпедні апарати — для розміщення протиторпед (наприклад, німецьких 210-мм «Си Спайдер») — по чотири у кожному апараті в єдиному транспортно-пусковому контейнері (ТПК)), а також один носовий і один кормовий ТА — для розміщення багатоцільових керованих ракет підводного старту (також по чотири у кожному ТА в єдиному ТПК) — німецько-норвезьких IDAS. В такому разі загальний боєкомплект ПЧ повинен становити не менше 20-ти торпед і ТПК разом з протиторпедами й КР. Крім того, на додаток до перерахованого озброєння вкрай бажано мати на борті ПЧ ще й морські міни, для яких за даної конфігурації торпедно-ракетного озброєння залишається тільки місце в контейнерах, наприклад, двох німецьких MWA09, розрахованих на 12 мін кожний, розташованих зовні легкого корпуса човна із можливістю їх скидання.

«Вписати» такий арсенал у ПЧ малої водотоннажності неможливо, а середньої — теж досить важко. Але й це ще не все, адже ми не розібрали питання автономності ПУ, яка, виходячи з геостратегічного положення України, повинна бути максимально високою: бажано, щоб човен міг перебувати в морі не менше 2–3 тижнів, причому не в режимі роботи дизеля під водою, тобто на перископній глибині, коли ПЧ буде занадто помітним для засобів виявлення супротивника, а на глибинах, близьких до максимально можливих і на малих ходах (так званих «режимах безшумного ходу»).

Це висуває свої вимоги до енергетичної установки (ЕУ), для задоволення яких недостатньо «класичної» дизель-електричної. Потрібна ще додаткова повітрянонезалежна ЕУ малих ходів, здатна працювати тижнями. У наш час найбільш ефективними типами таких ЕУ є електрохімічні джерела струму (паливні елементи) і двигуни Стірлінга. Установка спеціальних додаткових дизелів замкнутого циклу малої потужності малоперспективна, тому що не забезпечує достатньої безшумності ходу, а установка ядерного реактора малої потужності неприйнятна з політичних міркувань. Крім того, більш тривале плавання висуває відповідні вимоги до наявності всіх запасів на борту й до умов перебування екіпажу, що вимагає значних додаткових об’ємів усередині корпусу.

З урахуванням світового досвіду підводного суднобудування можна стверджувати, що ПЧ, який задовольняє всі вказані вище вимоги, повинен мати підводну водотоннажність 1500–2000 т, краще до 2000 т, тобто відноситись до категорії великих. Найбільш прийнятними вихідними прототипами для такого човна є німецький ПЧ проекту 212 (1830 т) або шведських проектів А19 (1490 т) чи вже згадуваний А26 (1900 т). До речі, слід нагадати, що човни настільки відносно великої водотоннажності призначені для дій на мілководній Балтиці. Що вже говорити про Чорне море з його середньою глибиною 1300 метрів! При цьому від вибору більших ПЧ їхня помітність для засобів виявлення супротивника істотно не збільшиться, тому що на практиці остання, в більшості тактичних ситуацій, залежить головним чином від власних шумів човна. А ця величина, особливо на швидкостях безшумного ходу, не має прямого зв’язку з водотоннажністю.

Звичайно, 2000-тонний ПЧ обійдеться набагато дорожче 500-тонного, і це — головний мінус пропозиції. Однак, якщо ми хочемо одержати дійсно відповідаючі вимогам бойових дій на чорноморському театрі підводні сили флоту, на цю жертву варто піти.

Cергій Гончаров

Військо України